Грабову 470 років

Clipboard01

15 серпня 2015 року у Грабівському осередку культури зібралося багато люду. Жи­телі цього невеличкого села відзначали поважну дату – 470 років від першої згадки про населений пункт.

У фойє клубного закла­ду розмістилася виставка майстрів декоративно-ужиткового мистецтва. Тут можна було розгля­нути зблизька роботи місцевих майстринь. Віра Кривчук предста­вила свої роботи із бісероплетіння, Ольга Хвіщук – ікони з бісеру, Світлана Григорук – картини , вишиті стрічкою, Надія Гелешко – кошики із шишок. Куточок «З бабусиної скрині» теж приваблю­вав охочих більше дізна­тися про побут своїх предків.

Веду чі заходу Гали­на Лобур та Вікторія Ніжуренко привітали жителів, гостей та вихідців із Грабова з днем села, та оголосили хвилину памяті за тими, хто не повернувся із поля бою, захищаючи Батьківщину. Згадали всіх односельців, котрі сьогодні відстоюють суверенітет та цілісність нашої держави. У Грабові таких 12 чоловік. Це – Юрій Давидюк, Мико­ла Власик. Валерій Кузьмич, Андрій Лазарчук, Андрій Кушнір, Андрій Ігнатчук, Юрій Броновицький, Воло­димир Гомонюк, Ярослав Демешко, Олександр Сущик, Валерій Самкевич,

Микола Доманський. З вітальним словом до при­сутніх звернувся виконую­чий обов’язки Зорянсько- го сільського голови Ми­хайло Олійник. Змістовний переказ про історію села слухали від Галини Малашкевич. Як вона розповіла, вперше про Грабів згадуєгься у 1545 році. У 1577 році це було село Клеванської волості Рівненського по­віту. У1887 році тут нарахо­вувалося 80 домів і 549 жи­телів, стояла дерев’яна Юріївська церква. Село належа­ло до Пересопницького мо­настиря і входило до во­лодінь князів Чарторийських. Після польського по­встання у 1831 році царсь­кий уряд забрав і прилучив його до фондів державних земель. У 1911 році тут мешкало 616 осіб, був во­дяний млин, кредитове то­вариство і земська випозичальня сільськогосподарсь­ких машин. Цікавим є північно-східна окраїна. Адже саме тут знаходиться пам’ятка археології 12-13 століття – Городище курган. Центр села красивий життє­дайним джерелом імені ікони Богоматері.

Та зрозуміло, що нині­шню біографію села тво­рять своїми справами люди, які в ньому живуть. Є у Грабові 10 старожилів, яким близько 90 років. Най­старіший житель – 95річна Антоніна Трофимчук, най­молодший – Антон Олій­ник. їм місцеві аматори по­дарували музичні вітання. А також в той день звучали пісні, поезія та танцювальні композиції молодятам, які нещодавно створили нову сім’ю – Олені Тимчук та Дмитру Удодіку, а також вчителям школи, медикам ФАПу, працівникам торгівельної сфери та відділення зв’язку, всіх хто працює на благо розквіту села. Не об­ділили увагою всіх жителів населеного пункту, які жи­вуть на вулицях із самобут­німи назвами: Дубова до­лина, Озірці, Ваканги, Звіри­нець, Воля, Адамків. Особ­ливе вітання звучало для місцевих династій – клубних працівників: Миколи Одераки, водіїв Михайла Самкевича, педагогів В”ячесла­ва Гомона та медичних працівників Га­лини Гомон. Для них прозвучала пісня «Журав­лі». 24-й річниці Незалежності України був присвячений музичний марш у виконанні ді­тей.

Святковий концерт був да­ний аматорськи­ми колективами клубного закла­ду: дитячими танцювальними ансамблями «Перлинка» та «Сонечко», вокальним ан­самблем «Калинонька». Окрасою свята став виступ фольклорного ансамблю «Берегиня». Керівником колективів є завідувач клу­бом села Грабів Галина Лобур. Фінальним акор­дом свята стала спільна пісня «Хата моя». Ведучі свята наголосили, щоб не забували рідний дім, і час­тіше приїжджали додому, любили всім серцем місце, де народилися, звідки підуть чи уже пішли у ши­рокий світ.

Світлана ЗЕМЛЯК

Видатні постаті рідного краю

DSCN1839

DSCN1859

23 лютого 2016р. у Бронницькій загальноосвітній школі І-ІІ ступеня відбулася зустріч з поетом – гумористом, сатириком М.І. Степанюком. Зустріч проводилась в рамках бібліофесту «Видатні постаті рідного краю». Організатори заходу вчителі школи Дубінчук Галина Євгенівна та Федюра Галина Андріївна запросили учнів та гостей у зал де була організована виставка творів автора. На дошці написані слова, що стали лейтмотивом зустрічі : Мої вірші! Що вірш – моя дитина, Моє життя, і боротьба, і суть, І буде добра чи лиха година – У мене вас уже не відберуть. Дай, Боже, вам розвіятись по світу Між добрими і щирими людьми, І проростати ніжним первоцвітом, Промінням світлим сяяти з пітьми.

Михайло Степанюк – знаний на Рівненщині автор. Член Національної спілки письменників України, лауреат Нобельської премії ( вручається кращому гумористу року), в його доробку 20 книжок, серед яких і дитячі, остання з яких написана під впливом подій, що відбулися два роки тому у Києві на Майдані Незалежності, і має риторичну назву – «Куля від брата».

На початку зустрічі учні – ведучі : Грабарчук Юрій, Філончук Ольга, Гусак Катерина та Ковальчук Анастасія розповіли про життєвий та творчий шлях поета. Дітьми виконувались вірші автора, усе це супроводжували слайди на мультимедійному екрані, де були використані фото із сімейного архіву поета.

У зустрічі взяли участь і члени сім’ї письменника. Старша донька – Світлана розповіла присутнім про батька як про голову родини, дідуся, а правнучка Маргарита подарувала йому віршоване привітання.

Продовжив зустріч сам поет. Він розповів присутнім про своє, подекуди нелегке життя, акцентуючи увагу дітей на те, що лише завдяки навчанню, наполегливості і любові до праці він зміг чогось досягнути у житті. Закликав дітей любити рідний край, його історичне минуле, з повагою ставитись до свого народу і його історії.

На завершення зустрічі організатори наголосили, що сьогодні відкрили лише першу сторінку часопису про видатних земляків. Адже наш край багатий не лише лісами, родючими полями, але й людьми, якими маємо пишатися, продовжувати їхні добрі справи прославляючи свою Батьківщину.

ІСТОРІЯ СЕЛА ГРАБІВ

ГРАБІВ

ГРАБІВ, село, Рівненського пов., Клеван- ська вол., село над р. Устє, 15 км. від Рівно­го. У 1887 році було там 80 домів і 549 жите­лів, дерев’яна Юріївська церква з 1755 року. Село належало колись до Пересопницького монастиря і за даними ревізії луцького зам­ку 1545 року належала до володінь кн. Чар- торийських. Було там 100 людей, з котрих сплачено як податок колоду меду і 100 кіп грошей литовських (Пам’ятники, т. 4, від 2, стор. 188). У 1577 році село було при Біле- ві кн. Януша Чарторийського, який платив від 18 дим., 6 город, 8 город. У 1648 році кн.

Миколай Чарторийський платив від Грабова за 84 дим., а в 1655 році лише за 11 дим. По польському повстанні 1831 року царський уряд забрав це село і прилучив до фондів державних земель. Згідно з переписом 1911 року в Грабові було 616 жителів, водяний млин, кредитове товариство і земська ви- позичальня сільськогосподарських машин. За В. Антоновичем (Труди XI археол. з’їзду, Москва, 1899 р.) було під селом квадратне городище 48 м. довжини, на городищі була Церква. В напрямку села Клевані було 402 кургани. Під с. Грабів один, високий курган.

 

Clipboard01

ІСТОРІЯ СЕЛА ГРАБІВ

(із архівних джерел; від мешканців села; Я. Пура «Край наш у назвах», стор. 98-99)

 

За 15 кілометрів на захід від Рівного при залізниці, за якою проходить річка Устя, розмістилось село Грабів, яке нараховувало на кінець XX ст. 359 дворів, 1240 жителів.

Перші вісті про Грабів дає опис Луцького замку 1545 року. Там сказано, що Гіричестен- ському монастирю Пересопниці належить і «Грабово», у якому 100 чоловік платить ко­лоду меду й 100 когі грошей. Акт 1577 року перераховує нові повинності «села Грабова», серед яких вводиться податок на звірині й рибні лови. У 1623 році повітовий возний оформив скаргу на «грабовцев» за самовіль­не «вьісекание» дороги через ліс Грабок.

Під час Визвольної війни 1648-1652 ро­ків «грабовские крестьяне» допомагали по­встанським загонам нападати на фільварки. Тоді ж у «Грабове» на річковій переправі за­тримали озброєного дозорця замку.

За картою 1772 року «Грабово» представ­лене як присілок Оржева. Після 1835 року царський уряд приєднав «имение Грабов» до казни. Згідно даних 1889 року «с. Грабов при р. Устье, волости Клеванской» нарахо­вувало 60 дворів, 510 мешканців, з них 20 римо-католиків. У церкві Святого Григорія (побудована в 1755 році) зберігалися копії метричних книг 3 1820 року.

Назва Грабів (Грабово) походить від іме­ні (прізвища, прізвиська) Граб, засвідчене з 1467 року («Василий Граб, крестьянин с Во­ронежа).

Прізвище Граб могло розвинутись з імен типу Грабислав, Грабимир, де «граб(и)» — «здобувати, завойовувати». Можливий тут і зв’язок з грабати «недбало копати землю», «гребти, розгрібати», із словом граб «дере­во».

Розповідають, що тут, де Грабів, дав­но залягав пишний грабовий ліс, до якого крадькома підпливали околишні, майстри дерев’яного посуду, щоб запастися сиро­виною. Панські дозорці не раз їх ловили, карали, але крадіжки не стихали. Тому по- говорювали: «А грабів як грабували, так і грабують!» За цією поговіркою ліс стали на­зивати Грабунок, а село — Грабове.

Грабів є ще на Івано-Франківщині, Пол­тавщині, Чернігівщині, а в інших місцях — Гравова, Грабунь, Грабове, Грабич, Грабувате, Грабівщина.

Наш Грабів, його околицю заселено дав­но, про що свідчить розміщене тут велике (до’48 м довжини) квадратне городище, чис­ленні кургани (понад 400), найвищий з яких знайшов місце під самим селом.

 

Грабів має ще іменовані об’єкти, такі як хутори: Адамків — «за першим поселенцем Адамком»; Воля — «невелика осада, звіль­нена на певний час від податків»; Ваканци (Ваканці) — «поселення на місці «вакант­них» — пустуючих земель»; Звіринець — «осада неподалік лісового звіринця»; кутки: Середина — «центральна дільниця»; Верх — «висотне надрічків’я»; Пиндики — «тут першим поселився Пиндик»; горби: Грабок —- «зарослі молодого граба»; Вир — «висота, що обривається перед долиною, де вирува­ла вода»; Жувалки — «випас, де ніби корови жували траву»; Церковний вал — «підсипа­не верхів’я, на якому стоїть церква»; поля: Гаманове, Купер’янове, Чубове — «за пріз­вищами, іменами власників»; Велике (Мале) поле — «за величиною ґрунтових наділів»; луги, пасовиська: Вдовина — «велика доли­на в околиці хати вдови»; Розлога — «доли­на між горбами»; Колейне — «неподалік за­лізниці»; Вигін; Оржівщина — «в напрямку села Оржева».

Віктор Парфенюк

 

ХРАМ НА ВАЛУ

(«Клеванський тракт», 2005 р.)

Шостого травня у церковної громади села Грабів знаменна подія. Вона відзначала 250-річчя своєї церкви Святого Георгія Побідоносця. Точна дата закладання цього храму невідома. Документальних джерел збереглося не так і багато. Більше існує переказів, які дійшли до наших днів з глибини віків, і пов’язані вони з унікальним місцем, на якому стоїть церква, — Грабівським Валом. Місце, люди, назви — все взаємопов’язано…

Я розмовляю з доволі молодим священи­ком (сам він народився на Тернопільщині) отцем Юрієм. Хоча в Грабові живе і служить у церкві порівняно недавно, відчувається, що людина він небайдужа до минулого цьо­го святого місця, про яке все ж таки сьогодні ми знаємо менше, ніж мали знати.

Метричні книги у церкві не збереглися, а відтак невідомі багато імен перших та й на­ступних священнослужителів і прихожан.

Грабів нині село велике, без сумніву Вал

—  його дитинець. Важко сказати чи живуть у селі нащадки перших парафіян. Напевно живуть і намагаються зберегти давні тра­диції. Вал — це і місце вічного спокою гра- бівчан, завжди охайне і доглянуте. З одного краю кладовища можна помітити безімен­ні кам’яні надмогильні хрести. Три схожих хреста є поруч з церквою. Ці могили догля­нуті, їм, мабуть, не менше триста років, а ле­жать в них, за тими ж переказами, козацькі ватажки, імена яких нам теж невідомі.

— Тут таке місце, — говорить отець Юрій,

—  де не копни, можна натрапити на кістки.

Вал — це усипальниця багатьох поколінь місцевого люду. Він є пам’яткою археології, перші поселення на ньому з’явилися тисячу років тому. В наш час на ньому знаходиться тільки церква і кладовище. Порівняно не­давно тут ще стояло дві хати: он там, де збе­рігся льох, була хата священика, а он, з іншо­го краю, де ще зацвітають фруктові дерева, жив диякон…

Кажуть, що Грабівський Вал не є насип­ним, це свого роду витвір природи. Місцеві жителі в усі часи славилися працьовитістю і заможністю. Часто доводилося захищатися від ворогів, для яких село було ласим шмат­ком, і ворогам хотілося пограбувати його. Звідси, вірогідно, пішла назва села, а мож­ливо, ріс тут ліс, що складався здебільшого з дерев грабу.

— Коли нападали монголо-татари, — веде далі отець Юрій, — жителі залишали домів­ки, тікали на вал, тут захищалися і завжди переможно. У знак цих перемог збудували невелику церкву, яка, за переданнями, не була сильно укріпленою, з роками завалилася. У 1755 році на кошти парафіян була збудована на кам’яному фундаменті нова дерев’яна церква. І стоїть вона на цьому міс­ці два з половиною століття, може й тому іцо має такого покровителя як великомученика Георгія Побідоносця. У бурі і негоди часів войовничого атеїзму храм не був зруйнова­ний і навіть закритий.

—  З чим Ви це пов’язуєте?

—   Я говорив про нашого покровителя. Але в Грабові завжди знаходились люди, які за церкву стояли горою. Багато церков, як відомо, власті позакривали у 60-х рр. XX ст. Причому використовувались всілякі надумані приводи. Грабівчанам навіть го­ворили: «Ну, є у вас священик, є церковна громада. Але дяка-то немає!». І тоді один із самих старіших жителів села Микола Про- копчук вигукнув з юрби: «Я — дяк!» І дій­сно, тривалий час потім був у церкві дяком. Сам він знався на церковній службі, співав у хорі. Але якби не той його категоричний вигук, хтозна, чи не закрили б церкву. З ро­ками у Прокопчука погіршились слух і зір. Коли приходив на сповідь, його голос звучав дуже голосно — така вже особливість лю­дей, які недочувають. Цього чоловіка хочу обов’язково згадати добрим словом, адже на той час він проявив неприховану сміливість і відданість церковній громаді, якщо прига­дати, який то був час…

…Історична доля Грабова, зокрема” його дитинця — Валу, тісно переплітається з не­простим, буремним минулим Волині. Чи не тут лежить коріння єдності всіх поколінь грабівчан, адже більшості з них довелося жити в часи лихоліття. Мало було історич­них віддушин, які б давали цілющий кисень для активного розвитку громади. Але по­при все вона зберегла те, що нині іменуєть­ся українством. Це, свого роду, «генетичний код» села, переданий пращурами. Не будемо і не варто акцентувати увагу, що духовні по­треби грабівчани нині задовольняють у двох окремих церквах різних патріархатів. Час рано чи пізно все розставить на свої місця. Без сумніву, ці люди в усі віки найбільш ці­нували свободу, у тому числі і віросповіда­ння. Вони не просто жили, а скоріше всього вижили у горнилах смутних часів, але збе­регли свої традиції, свою рідну мову. Грабів- ський Вал пам’ятає часи розквіту Галицько- Волинського князівства у далекому XIII ст., монголо-татарське іго, двісті років правління Литви, владу польських королів і визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького в середині XVII ст. З кінця XVIII ст. — край під владою Російської імперії, далі реформи, війни, революції, знову Польща, колективі­зація… У 1907 році в селі побудовано почат­кову школу. Сприяло розвитку Грабова і те, що біля нього у 1857 році проклали шосейну дорогу Рівне-Луцьк, а через 15 років залізни­цю Рівне-Клевань. Але духовним центром, тим, що завжди підтримувало єство людей, залишалася церква на Валу.

Скільки історичних поворотів пройшли грабівчани разом з усіма волинянами крізь свою тисячолітню доступну для огляду істо­рію! Не розчинилися у ній, дожили до часу, коли Україна стала незалежною державою. Ex, побільше б нам зараз згуртованості, іс­тинного громадянства — гори могли б вер­нути… З 12 березня 1994 року за більшістю голосів церковної громади церква Георгія Побідоносця належить до УГІЦ Київського патріарху.

Для отця Юрія, я відчув, ця дата не стала приводом для якогось розмежування. Він з повагою говорив про священиків, які пра­вили у церкві раніше в недалекому мину­лому. Це отці Анатолій, Степан, Ростислав.

Двадцять два роки настоятелем храму був Володимир Ракс з Клеваня.

—   Історія все ж таки зберегла для на­щадків ім’я ще одного, вважаю, унікально­го грабівського священнослужителя XIX ст. — і повів мене у різницю, на стіні якої при­лаштована виконана з кольорового металу давня табличка. З тексту на ній випливало, що в церкві покоїться прах протоієрея Ста- хія Федоровича Княжинського, який наро­дився у 1796 році, рукопокладений у свя­щеники у 1821 році і помер у 1876 році, на 80-му році життя. Він правив у Грабівській церкві 55 років! Саме в якому місці церкви захоронений прах протоієрея Княжинсько­го теж невідомо.

— А чи має храм церковні старовинні ре­ліквії?

—  На жаль, ні, — відповідає о. Юрій. Без­перечно, вони були. Але в історії церкви тра­плялись і прикрощі. Із старовинних речей, як виключення, покажу вам запрестольний хрест, який зберігся. 21 грудня 1993 року церкву пограбували. Забрали одну з її голо­вних реліквій — ікону Казанської Богомате­рі і ще 17 чи 18 старовинних ікон. Тоді по об­ласті пройшла ціла хвиля крадіжок з церков, було пограбовано понад 100 православних храмів. На жаль, і по сьогоднішній день ці реліквії не відшукали і не повернули. А от день 4 листопада 1933 року для нашої церк­ви став знаменним. Це — подія оновлення ікони Казанської Божої матері в оселі жи­тельки Грабова Ксенії Броновицької. З роз­повіді її родичів Х.Тимощук та В.Трофимчук слідує, що в невеликому селі Метків жила вдова Ксеня, жила важко, одиноко, виріши­ла переїхати до брата, Лукаша Осійчука, в Грабів. При переїзді забрала з собою й ікони, розвісила їх у хаті, а одну, яка потемніла від часу, тримала в комірчині. Через певний час в комірчину зайшла братова Устя і побачи­ла, що ікона сяє як нова. Вона поцікавилася у Ксені — чому таку нову та чарівну ікону тримає в комірчині? Ксеня, побачивши іко­ну, не могла отямитися від подиву. Поклика­ла сусідів, запросили священика. Ікону уро­чисто занесли в церкву, де вона знаходиться і понині. То було велике дійство, зібралося багато люду. Ксеня від хати до церкви стели­ла полотно, діти кидали на дорогу квіти, спі­вав хор. У церкві відправили службу Божу. Відтоді кожного року 4 листопада Свято- Георгієвська церква святкує оновлення іко­ни Казанської Богоматері…

—  Сьогодні Ваша церква має дуже охай ний і пристойний вигляд. Зрозуміло, що Ве­ликдень. Проте така робота за один день не робиться…

—   Це в традиції кожного православного храму. Як свідчать «Волинські єпархіальні відомості» наш храм капітально відремон­тували у 1870 році, вкрили бляхою, пофар­бували ззовні. То була дуже дороговартісна робота. Через 4 роки виконали і внутрішнє фарбування. Громада наша завжди вболі­вала і вболіває, щоб їхня церква виглядала пристойно. От і в минулому році ми провели чималі ремонтні роботи. Храм є храм… Але якщо з його дзвіниці не-чути дзвонів, чогось не вистачає для довершеності духовної кар­тини. І ось, саме в минулому році Грабів по­чув малиновий передзвін з дзвіниці церкви святого Георгія…

—  Але дзвони колись були…

—  Безперечно. Гадаю, що на нашій дзві­ниці вони були з часу відкриття храму. Це логічно. За переказами дзвони десь зако­пані. Можливо, і на валу. Але це є ще одна невідома для нас сторінка історії церкви. З давніх-давен дзвони закликали віруючих до богослужіння, а під час самого богослужін­ня вказували на особливо урочисті моменти. Православне дзвоніння не тільки служить вказівкою про час богослужіння, але і є вира­женням радості, суму, торжества. Тривалий час наш храм був позбавлений цього благо­датного голосу. І лише 1928 році стараннями наших «братчиків і сестричок» як вказано на дзвоні, в храмі залунав голос «Благовіс- та». Через певний час дзвін був пошкодже­ний, голосу дзвонів чути не було… Сьогодні на нашій дзвіниці вони лунають. В минуло­му році були зібрані кошти. Жертводавцями стали всі парафіяни Свято-Георгіївського храму, керівник «Зорі» В.А.Плютинський та керівник однієї клеванської фірми. Новоос- вячені дзвони рознесли той урочистий пе­редзвін над селом і його околицями. Звуки дзвонів — неповторні звуки. Вони очища­ють наші душі, закликають до примирення, християнської любові, добра, терпеливості.

—  Переконаний, що у Вашу душу, за по­рівняно не так ще тривалу діяльність насто­ятеля храму, запали деякі особистості гра- бівської церковної громади…

—   Хотів би назвати багатьох. Але то є досить довгий список. Усі заслуговують на хороші слова. Зіновій Степановий Самсо- нюк… Не один рік керує церковним хором, і докладає багато зусиль, щоб хор гарно спі­вав і Бога прославляв. В хорі не одне деся­тиліття співають В.Трофимчук, Х.Тимощук, Н.Броновицька, Л.Бречко, Л.Фісянчук, А.Холява і багато інших. Та нині нам дуже не вистачає Євгенії Лукащик, яка, на жаль, пішла з життя. У неї був чудовий, милозвуч­ний голос. Вона прославляла Бога і нас усіх звеселяла. Що поробиш — «путі господні не дослідимі»… Як вона готувалася до свята Світлого Воскресіння і до нашого ювілею…

З отцем Юрієм ми ще довго спілкувались, розмірковували, ходили біля храму святого Георгія. Дозволив зробити кілька фотознім­ків в середині церкви. Все ж таки ювілейні знімки… Нехай залишаться десь у сучасній історії села. Юрій Павлович Борсук (так у миру його прізвище), сказав мені і кілька фраз нібито і не по темі нашої розмови, але то були саме мирські, відвернуті його спо­стереження і думки:

— Церква дійсно розташована так, що здається, її творці хотіли бачити далеко. З її дзвіниці видно Успенську церкву в селі Ка- раєвичі, Свято-Миколаївську в Городку. В гарну погоду можна побачити і Рівне… Две­рі храму завжди відкриті для всіх. Тут люди знаходили і знаходять спокій своїй душі, храм лікує від гордості і ненависті…

ВЕЛИКИЙ ПРОРОК НАШОГО НАРОДУ

Щороку, з приходом весни, з пробудженням природи після зимових холодів, в Україну приходять дні вшанування великого Кобзаря. В Грабівській публічно-шкільній бібліотеці, в ці дні у новому 2015 році, організовано виставку «Великий Пророк нашого народу». Усі бажаючі мали змогу ознайомитись із творами видатного поета ,

людини-борця, справжнього патріота своєї Батьківщини –

Т.Г. Шевченка. Перечитуючи його твори усіх відвідувачів вражали пророчі твори  Шевченка, його застереження і напутні слова, його заклики до боротьби за волю і свободу, які стали такими мобілізуючими у останній рік в нашій державі.

   Із словами:

« Борітеся – поборете , вам Бог помагає »!

гинули наші патріоти на Майдані у дні Революції Гідності.

   Із словами:

« Світе тихий, краю милий,

   Моя Україно!

   За що тебе сплюндровано,

   За що, мамо, гинеш»?

гинуть наші військові і добровольці на сході нашої держави в зоні АТО.

   Але в душі кожного із нас жевріють безсмертні, пророчі слова, які неодмінно збудуться:

« І на оновленій землі

   Врага не буде супостата,

   А буде син, і буде мати,

   І будуть люди на землі» !

DSCN1306d

Новорічні свята

Новорічні святкування відбулися наприкінці грудня 2014 року

DSCN1240

DSCN1241

DSCN1246

DSCN1248

ІСТОРІЯ СЕЛА

ІСТОРІЯ СЕЛА ГРАБІВ

           Перша згадка про поселення з’явилася завдяки  городищу і Валу на якому стоїть Свято-Георгієвська церква.

 DSCN1080

   Вчені визнали його пам’яткою археології ХІ-ХІІІ століть, тож можна припустити, що історія  села починається саме з цього періоду. Сама ж  назва села Грабів походить від назви дерева граба. Вважають, що у сиву давнину тут шуміли грабові ліси, що пізніше дали назву урочищу Грабок , а те в свою чергу дало назву поселенню.

   Перші письмові вісті про Грабів дає  опис Луцького замку у 1545 році де сказано, що Пречистенському монастирю Пересопниці  належить і «Грабово», у якому 100 чоловік платить колоду меду й 100 коп грошей.

    Акт 1577 року перераховує нові повинності села Грабова, серед яких вводиться податок на «звіринні й рибні лови».

   У 1623 році повітовий возний оформив скаргу на «грабовцев» за самовільне «высекание» дороги через ліс «Грабок».

   Під час війни 1648 – 1652 років  «грабовские крестьяне» допомагали повстанським загонам нападати на фільварки.

   За картою 1772 року «Грабово» представлене як присілок Оржева.

   Після польського повстання 1831 року царський уряд приєднав «имение Грабов» до фонду державних земель.

    Згідно даних 1889 року «с. Грабов при  р. Устье, волости Клеванской» нараховувало 60 дворів, 510 мешканців, з них 20 римокатоликів.

   За переписом 1911 року Грабів мав 616 жителів, водяний млин, кредитове товариство і земську випозичальню сільськогосподарських машин.

     За польської влади саме у Грабові була сильна організація КПзУ, яка вела боротьбу з польським гнітом.

   Гніт проявлявся у забороні української мови та

православної віри. Очолював організацію житель села

 Бас Марко Прокопович. Активними членами організації були Кривчук Андрій Климович, іменем якого названа вулиця села та Кривчук Степан Якович.

    У роки війни 187 грабівців пішло на фронт. Багато хто не повернувся. Їхні імена навічно викарбувані на пам’ятнику, що височить у центрі села.

                                 DSCN1092 памятник

   Пам’ятник було побудовано у 1972 році  за кошти колгоспу « Зоря комунізму». Очолював будівництво  тодішній голова Сільської Ради Степанюк М.І. Скульптор – Козлишин Моїсей Парфенович – родом із села Голишів. У1996 році скульптурна частина пам’ятника була покрита бронзою.

      Після війни, приблизно у 1947 році в селі організували колгосп ім.. Сталіна. Хороших господарів, які не хотіли йти до колгоспу вивезли до Сибіру, серед них була і сім’я Кривчука Никонора Онуфрійовича.                   .

      Пізніше колгосп перейменували в ім.. Франка, його територія протягалася від селища Клевань  до с. Бронники.

   В селі була тракторна бригада, тваринницька ферма, птахоферма, елеватор, функціонувала школа.

    В кінці 50-х років землі приєднали до колгоспу «Зоря комунізму», нині  агрофірма « Зоря ім. Плютинського».

   Активно розбудовуватись село почало в 60-х роках

ХХ ст., коли зносились навколишні хутори Ваканти, Кобилище, Дубова Долина, Воля, Звіринець, Підлісом, Перекалля, Адамків.  Багато сімей змушені були покидати свої домівки і землі і переїжджати до Грабова та інших сіл.

   Але варто згадати, що колгосп «Зоря комунізму» надавав кожному, хто переселявся  з хуторів, грошову допомогу а також допомогу будівельними матеріалами. За рахунок колгоспу були побудовані дороги, водопровід, був проведений природний газ.

СЬОГОДЕННЯ В ЦИФРАХ.

   За даними статистики на 1.01.2013 року:

   Площа села – 0,98 км²

   Село налічувало 355 господарств.

   Населення села становило – 1228 жителів, з них:

                               до 6 років – 99 осіб

                    від 8 до 17 років –  138 осіб

                  від 18 до 59 років – 754 особи

                   60 років і більше – 237 осіб.

                        ІНФРАСТРУКТУРА.

 На  даний час в селі діє :

загальноосвітня школа І ступеня

де навчається 25 дітей.

Директор школи – Ляшко Наталія Михайлівна.

     DSCN1085 школа

Функціонує відділення зв’язку

Завідуюча – Удодік Наталія Василівна.

 DSCN1087 відділення звязку

DSCN1091 відділення вязку

Фельдшерсько-акушерський пункт

Завідуюча Токарець Лілія Петрівна.

DSCN1090 ФАП

Дозвілля молодь проводить у місцевому клубі який було збудовано у 1965 році.

Завідуюча клубом Лобур Галина Миколаївна.

DSCN1044 Клуб1

ВИЗНАЧНІ МІСЦЯ СЕЛА.

DSCN1084

   На місці старовинного городища у 1755 році була збудована  православна Свято-георгіївська церква, що в  даний момент  належить до Київського патріархату.

DSCN1077 фото хрест

DSCN1078 хрест 2

   На місцевому кладовищі у 60-х роках ХХ століття було встановлено  хрест в пам’ять загиблим односельчанам у Другій світовій війні.

DSCN1075 хрест 3

Пам’ятний знак на честь столітнього ювілею Володимира Робітницького. Уродженця хутора Адамів. Робітницький був героєм національно – визвольної боротьби, членом Української військової організації та одним із провідників ОУН. Він прожив лише 28 років. З розповідей рідних загинув у Львові від рук польської агентури. На стелі з базальту викарбувані слова: « Тут , на хуторі Адамів, 7 вересня 1912 року народився видатний український політичний діяч, організатор перших осередків ОУН на Рівненщині, окружний провідник ОУН Володимир Робітницький. Встановлено Українським козацтвом « Волинська січ».

 ІСТОРІЯ У ФОТОГРАФІЯХ.

Фото чорно-біле

    1975 рік. Ветерани с. Грабів після вручення медалей

« 30 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні».

ПРО КАЛИНУ 

DSCN1045

                         Про неї не із віршів знаю,

                         До неї не в піснях іду,

                         А посадив її й плекаю

                         Навпроти вікон у саду.

                        Удвох радієм, як стрічає

                        Вона колядників-дроздів

                        І ягодами пригощає

                        Серед морозів і снігів.

                      Обсяде птаство-й віти голі!…

                      І волю я даю думкам:

                      Не стала людям у пригоді –

                      То пригодилася птахам.

 ( М. Степанюк , «Про калину і не тільки», 2013р.)

DSCN1098

DSCN1096

Джерело на честь ікони Святої Матері